Последний концерт Кондрашина. Колонка в КомпьютерреOnline #80

На торрент-трекері (^{назву видалено}).com стався збій RAID-масиву. Після відновлення його роботи в коментарях на сторінці з посиланням на торент запису Кирила Кондрашина з'явився наведений далі текст. При відновленні роботи сайту цей текст був з нього видалений, але, через свою незвичність, збережений тут. За змістом це якийсь документ з майбутньої епохи з абсолютно недоречними згадками «тулку» — здатних до переродження людей у тибетському буддизмі. У тибетській традиції тулку (або, інакше, рінпоче — «коштовності») набувають здатності до переродження завдяки своїй духовній досконалості. Для них це спосіб здійснювати своє призначення, переходячи з одного життя в інше. Тулку перероджуються, не завдаючи шкоди іншим живим істотам, і тому така згадка «тулку», як наприкінці цього документа, — нонсенс. Утім, це попередження є надлишковим, адже безглуздо було б припускати, що йдеться про документ, який потрапив у наш час з майбутнього. Немає сумніву, що наступний далі текст — чиясь незграбна містифікація.

Категорія одиниці зберігання:
документ з автографом Тулку ▀╬╪▐░▬◙

Так, дякую, вона — те, що Я шукав. Хороша дівчина, тонко відчуває, про багато що здогадується. Її висока інтенсивність внутрішнього життя — те, що Мені треба.
 Я зробив вибір; подальший пошук слід припинити. Організаторам пошуку й тим, хто її знайшов, — Моя подяка.
Тулку ▀╬╪▐░▬◙

Керівнику Канцелярії Тулку ▀╬╪▐░▬◙
від генерального інспектора системи освіти

Ваша Високоповажносте!
Дозволю собі звернути Вашу увагу
на твір ██████████,
 присвячений
артефакту з минулого. Він зацікавив
негласного інспектора шкіл, який 
й переслав його мені. Я припускаю, що
школярка, що написала цей твір,
відповідає сформульованим Вами
критеріям.

Цілковито відданий безсмертному Тулку ▀╬╪▐░▬◙

Артефакт

Переді мною — прямокутна коробка з прозорого матеріалу. У ній — целюлозна вставка із зображенням людини й архаїчним написом. З коробки можна витягти тонкий диск з отвором посередині. На одному боці диска — те саме зображення. На іншому, райдужно-блискучому його боці — шар, що служив для запису інформації. У давнину такі диски використовували для запису звуків. Люди, що створили цей диск, могли почути те, що на ньому збережено, за допомогою спеціального пристрою.

Я отримала завдання розповісти про свої думки, пов'язані з якимось артефактом. Я хотіла звернутися до предмета, що несе відбиток почуттів несхожих на нас людей, і шукала в Архіві раритети пізньої Епохи Держав. Я вибрала для свого твору цей диск. Кілька століть тому його вміст прочитали й записали у звичайній формі. Завдяки цьому я могла не тільки потримати цей раритет у руках, але й почути записану на ньому музику.

Так, на ньому — музика, тільки не така, як зараз. Вона складалася виключно зі звуків. У той час музика не генерувалася залежно від стану самого слухача, а створювалася заздалегідь, відображаючи задум людини, яка її розробляла, — композитора. Інші люди, виконавці або музиканти, на спеціальних музичних інструментах, якими вони керували вручну, виконували (виробляли за планом, передбаченим композитором) цю музику. Звуки доносили до слухачів задум композитора й виконавця, і завдяки цьому слухачі отримували можливість зазирнути у внутрішній світ творців цієї музики. Щоб почути звуки музики, слухачі збиралися на особливі заходи — концерти. Не всі любителі музики могли бути присутніми на концерті. Спеціальні пристрої записували звуки, щоб потім зберегти музику, що звучала на них, на блискучих продірявлених дисках — таких, як цей, що я тримаю в руках.

Іноді музику оживляв один виконавець, а іноді — десятки й сотні музикантів з різними інструментами. Такі групи музикантів називалися оркестрами. Роботою оркестру керував диригент — головний музикант. Жестами й мімікою він керував рештою виконавців. Виходило, що інші музиканти втілювали не своє розуміння задуму композитора, а розуміння диригента, який керував ними як одухотвореними інструментами. Щоб розібратися в культурних практиках того часу, мені довелося не тільки користуватися довідковою системою, але й читати тексти, написані в той час.

Як відомо, наприкінці Епохи Держав наша планета була розділена на країни (ділянки території). У кожній країні була держава (група людей, що привласнили право примушувати всіх інших підкорятися своїй волі). Багато держав спеціально вбивали якусь кількість людей у своїх країнах. Найбільше людей (від доісторичних часів до кінця історії й початку Світу Тулку) було вбито в найбільшій країні того часу — СРСР. Держави вбивали не тільки жителів своїх країн, але й інших. Під час особливих суперечок між державами — воєн — держави посилали людей зі своїх країн убивати людей з інших країн, а також використовували складну й досконалу техніку для вбивства й руйнування.

На диску — артефакті, про який я розповідаю, — записаний концерт, яким керував диригент Кирило Кондрашин. За тодішньою хронологією концерт відбувся 7 березня 1981 року в Амстердамі, головному місті країни Голландії. На цьому концерті виконували музику, яку незадовго, менше ніж за 100 років до цього, написав композитор Густав Малер. Ця музика називається Першою симфонією Малера. Люди тоді жили недовго, і на той час, коли Кондрашин виконував його симфонію, Малер уже помер.

Кондрашин народився й виріс не в Голландії, а в СРСР — тій самій країні, яка знищувала своїх жителів успішніше, ніж інші. Кондрашин був найвідомішим диригентом країни СРСР. Його високо цінували. У той час головною людиною в державі, яка керувала СРСР, був Сталін. Кондрашин отримав від Сталіна дві нагороди, які називалися Сталінськими преміями. Сталін керував ВКП(б) — партією (групою людей, інтереси яких відрізнялися від інтересів усіх інших), яка правила (нав'язувала свої інтереси всьому суспільству) в СРСР. Кондрашин ще замолоду вступив до ВКП(б). Це ВКП(б) і Сталін (напевно, за участю або, принаймні, за мовчазного схвалення Кондрашина) провели найбільше жертвоприношення (знищення живих істот в ім'я якоїсь ідеї) в історії.

За три роки до концерту, записаного на диску, про який я розповідаю, Кондрашин здійснив несподіваний вчинок. Між СРСР і Голландією тоді тривала «холодна війна», коли дві держави не посилали людей і техніку, щоб убивати, але постійно нагадували, що готові це зробити будь-якої миті. Держава СРСР на невеликий час відправила Кондрашина та його дружину в Голландію. Коли настав час повертатися, диригент відмовився це робити (це називалося «попросити політичного притулку»), стверджуючи, що в СРСР обмежували його творчу свободу. Дружина Кондрашина не підтримала свого чоловіка й повернулася в СРСР. Мені складно це собі уявити: вибір місця для життя був важливіший за зв'язок подружжя!

На концерті, про який я розповідаю, Кондрашин диригував оркестром, з яким він працював уперше й не був знайомий. Зазвичай, якщо диригент не був добре знайомий з іншими музикантами, це заважало виконанню музики. Якщо новий диригент пропонував виконувати музику не так, як звикли музиканти, робота оркестру розузгоджувалася й слухачі залишалися незадоволеними. Те, як Кондрашин підкорив оркестр своїй волі й відобразив своє розуміння музики Малера, називали дивом (надприродною подією). Іноді це виконання вважали найкращим виконанням Першої симфонії Малера за всю історію.

Серед багатьох людей на цьому концерті музику слухала голландська жінка на ім'я Нолда. Вона була тісно пов'язана з Кондрашиним, але якось незрозуміло. Сучасники називають Нолду «громадянською дружиною» Кондрашина, але вказують, що держава цього не визнавала (це називалося «незареєстрований шлюб»). Нолда згадувала, що під час концерту Кондрашин «став увесь зелений і прозорий, і від нього стало линути сяйво, промені». Хоч як складно в це повірити, Нолда й присутні при цьому люди були настільки наївні, що не зрозуміли значення цього сяйва.

Після концерту музиканти подарували Кондрашину велику цінність з точки зору того часу — «розкішний старий коньяк». Це було символом визнання музикантами майстерності Кондрашина. Що це, я до кінця так і не розібралася. Пишуть, що коньяк — рідина, продукт ферментації соку особливих ягід, який на недовгий час змінював свідомість тих, хто його пив. При описі змін, які викликав коньяк, сучасники пишуть і про приємні, і про огидні відчуття. Мені здається, що змішання хорошого й поганого було характерною рисою того часу... Після концерту Кондрашин залишив своїх друзів пити коньяк і ненадовго пішов, щоб потренувати співаків. Співаками називалися музиканти, які використовували як музичний інструмент власний голос. Кондрашин учив співаків виконувати музику під назвою «Дзвони» Рахманінова. У цій музиці було відображене ціле життя: від радощів і надій юності до лякаючої смерті. Потім Кондрашин поїхав з Нолдою додому й через кілька годин помер через порушення кровообігу серця. Він прожив 67 років і один день.

В історії Кондрашина мені багато що незрозуміло. Якщо в країні СРСР у нього не було свободи творчості, якщо він не міг виразити своє справжнє «я», як він став одним із найвідоміших диригентів у всьому світі? Якщо він підтримував безчутливі вбивства багатьох людей Сталіним і ВКП(б), як він міг тонко відчувати й передавати душевні рухи іншої людини — композитора? Чому його дружина поїхала з Голландії, а він жив з Нолдою? Чому Нолда дозволила йому померти через невеликі негаразди зі здоров'ям? Чому його називали вигнанцем, якщо він сам захотів залишитися в Голландії? Як те, що він почувався вигнанцем і стояв на межі смерті, відобразилося у виконанні Першої симфонії Малера?

Я досі нічого не написала про музику Малера. Я слухала її багато разів, і тепер я вже не така, якою була до знайомства з нею. Я, як і раніше, майже нічого в ній не розумію, але мені хочеться слухати її знову й знову. В одному тексті того часу я прочитала, що є три речі, які починають вживати без задоволення, а потім входять у смак і вже не можуть без них обходитися. Це коньяк, маслини (ще такі ягоди, теж ферментовані) і класична музика, як симфонії Малера. Спробувати коньяк і маслини я не змогла, а щодо музики в мене все вийшло, як у тому давньому тексті.

Малер народився в країні Чехії в Австрійській імперії. Це означає, що країною Чехією керувала держава країни Австрії. Малер належав до меншини, яка говорила німецькою мовою — мовою Австрії. Він був євреєм — належав до людей, які були колись вигнані зі своєї країни. У багатьох країнах держава забороняла євреям вибирати свою долю й жити так, як вони самі хотіли. Тому євреї часто почувалися чужинцями у своїх країнах. Малер помер (за тодішньою хронологією) у 1911 році, проживши всього-на-всього 51 рік; через кілька десятиліть виконання його музики в країні, де він прожив усе життя, було заборонене. Це було пов'язане якраз з тим, що Малер був євреєм, чужинцем. Малер не дожив до вигнання, але з його батьківщини вигнали його музику, сенс його життя.

Першу симфонію Малер написав у 28 років, а потім переробив. Спочатку вона називалася «Титан», потім Малер прибрав цю назву. Титани — це персонажі давніх вірувань, бунтівні герої, пов'язані з силою Землі. Титани брали силу з рідної для них землі, і ставали зовсім слабкими, якщо їхній зв'язок із землею розривався. Перший розділ симфонії називався «З днів юності» й складався з трьох частин, другий — «Людська комедія», з двох. Кондрашин диригував другою версією, у якій залишилися чотири частини. Ось назви частин симфонії й опис того, як їх треба виконувати (я поєднала назви частин за першою версією з поясненнями для музикантів з другої).

1. «Весна без кінця». Повільно. Монотонно. Як звук природи — спочатку дуже спокійно, не поспішаючи.
2. «На всіх вітрилах». Сильно схвильовано, але не надто швидко.
3. «Траурний марш у манері Калло». Урочисто й статечно, але без монотонності.
4. «З пекла в рай». З бурхливою схвильованістю.

Якщо я правильно зрозуміла, ця симфонія якось відображає пошуки людиною (можливо, самим Малером, а може бути — міфічним Титаном) себе самого протягом життя. Описуючи першу частину, сучасники говорили про спокійні й радісні звуки природи. Друга — тодішній танець, може бути — трохи здурнілий, з підкресленими міщанськими інтонаціями (від назви міщан — духовно нерозвинених жителів невеликих містечок, поселень).

Наростання радісних природних звуків у першій частині мені зрозуміле. Чим відрізнялися мова й танці жителів маленьких і великих міст, я встановити не змогла. Здається, друга частина передає відчуття вигнанця, який відсторонений (може, навіть зверхньо відсторонився) від життя навколо нього, від простих радощів, які він вважає для себе негідними.

Тим і цікаве знайомство з історією, що завдяки їй ми дізнаємося про неможливі сьогодні почуття. У світі, де нікого не виганяють, люди не почуваються вигнанцями. Там, де немає конфлікту між людиною та її оточенням, не доводиться відчувати відчуження. Завдяки Малеру й Кондрашину я дізналася про дивні переживання, які здатна відчути людина. Це стани, про які цікаво дізнаватися, але які не хочеться відчувати. Почуття, відображені в другій частині симфонії, здаються мені болісними. Це й самозамилування, і жаль до самого себе, але ще й якась радість від вируючого навколо життя. Виявляється, навіть відчужену людину вируюче навколо неї життя може підштовхнути до творчості.

Третя частина — загадка для нашого часу. У той час після смерті людини люди відвозили або відносили її тіло кудись, де позбувалися його, закопуючи в землю. Живі люди йшли за мертвим тілом і виконували особливу музику — траурні марші. Третя частина — траурний марш, але особливий. Малер пояснював його, згадуючи картинку, яку бачив у дитинстві. На ній лісові звірі йшли за мертвим мисливцем: людиною, яка їх убивала. Як я зрозуміла, ці звірі зображують печаль, але насправді радіють смерті мисливця, хоча й приховують це. Писали, що вони «тримають дулю в кишені» (просовують великий палець між середнім і вказівним, засунувши руку в призначену для дрібних предметів складку на одязі), навіщо — я не зрозуміла. У цій музиці все вивернуте навиворіт, радість перетворена на печаль, а печаль — на радість. Дивно, але... я чую в цій музиці й справжній, непідробний сум, десь там далеко, за показною скорботою й прихованим тріумфуванням. Ця частина одночасно і якась негарна, зловтішна, і привабливо-красива.

Остання, четверта частина пов'язана з почуттями, які зовсім немислимі в наш час. Як вона починається — потужно, страшно, велично! Пекло й рай — це болісний і гармонійний стан душі, яка ще не знайшла звільнення, після смерті тіла. У музиці то складається, то розлітається на осколки спрямований кудись рух. Сучасники говорили, що в останній частині симфонії герой, як Титан, знаходить себе, пройшовши через відчай і повернувшись до природи, до своєї справжньої сутності. Вирування лякаючих пристрастей і відголоски першої частини я там почула. Потім пристрасні пориви й звуки природи з'єднуються... і якось зникають. Може бути, Малер має на увазі, що треба померти, щоб знайти себе самого? Принаймні, сам Малер пояснював, що його Друга симфонія починається з тризни (поминання померлого) героя Першої симфонії... Мені складно зрозуміти задум Малера, адже в його музиці відображене нестерпне душевне напруження, що роздирало людину, внутрішній світ якої не міг досягти згоди із зовнішнім світом. Зазнавши такого гострого внутрішнього конфлікту, людина вже не могла залишатися колишньою. Малер пройшов через таку внутрішню боротьбу, а я лише почула її відголоски з іншого часу.

На мою думку, Кондрашин не випадково помер у день концерту. Він відправився туди, куди завів його своїм задумом Малер, пройшов у двері, у які може піти вигнанець. А запис концерту залишився. Слухаючи його, я намагалася почути, як відчиняються двері, крізь які пішов Кондрашин. Іноді мені здається, що я це чую. На щастя, на відміну від Малера й Кондрашина, я не вигнанка, я не відчуваю відчуження від того, що мене оточує, і тому я не можу пройти в ці двері.

Нам складно уявити час, коли держави заради дивних ідей придушували волю людей, обмежували їхню свободу й навіть посилали їх на смерть. Наша головна особливість — здатність до творчості — проявлялася й тоді, але тоді вона забарвлювалася стражданням, внутрішніми конфліктами, боротьбою із суспільством. Люди не відчували своєї єдності зі світом і людством, почувалися вигнанцями, болісно шукали себе самих. Щоб зрозуміти, якими цілісними й гармонійними стало наше життя сьогодні, треба відчути, яким суперечливим було життя наших попередників.

Я не впевнена в цій своїй думці, але все-таки спробую її висловити. Мене приголомшують, збивають з ніг пристрасті, заховані в музиці Малера й у виконанні Кондрашина. Чому люди того часу могли створювати таку музику? Я думаю, що ними рухали вируючі в них внутрішні конфлікти. Може бути так, що вигнанство, відчуження від свого оточення не тільки робили цих людей нещасними? Намагаючись знайти себе в цьому полум'ї внутрішніх поривів, вони віддавалися творчості. Те, у чому вони виражали себе, зберігало відбиток сили, що рухала ними, і від цього ставало по-особливому привабливим. Для таких людей подолати палаючий у них внутрішній конфлікт, знайти себе, означало померти... Твори творців нашого часу, при всій своїй досконалості й гармонійності, здаються мені спокійнішими. Вони несуть легку прохолоду або ніжне тепло, але не бувають крижаними чи обпікаючими. Я не хотіла б жити за часів Малера й Кондрашина, але хотіла б зрозуміти людей, що жили тоді.

Я вдячна, що отримала завдання записати свої роздуми про якийсь артефакт. Я рада, що вибрала цей давній диск з цією лякаючою пристрасною музикою. Я щаслива, що мені не треба помирати, щоб знайти себе саму. Я більше дізналася про минуле. Як добре повернутися в нашу вільну епоху, коли ніхто не зробить мене вигнанкою, не обмежить мою свободу й не відбере в мене можливість самовираження!

__________________________________________________________

Дана одиниця зберігання є додатком до акту,
яким члени реінкарнаційної комісії підтверджують,
що під їхнім контролем у ході освяченої традиціями церемонії
особистість ██████████, що написала цей твір, була звільнена,
а очищена нейронна структура її мозку удостоїлася прийняти
чергове переродження безсмертного Тулку ▀╬╪▐░▬◙

Густав Малер. Симфония № 1 ре мажор. Оркестр Северного Германского радио. Дирижирует Кирилл Кондрашин. Запис 7 березня 1981 р. 1. Langam. Schleppend. (Wie ein Naturlaut); Im Anfang sehr gemachlich 2. Scherzo. Kraftig bewegt, doch nicht zu schnell; Trio: Recht gemachlich 3. Feierlich und gemessen, ohne zu schleppen 4. Sturmisch bewegt