| ← |
"Півтори природи людини" |
→ |
| Культура та механізми поведінки людини | Лекція VIII. Рівні добору та Невидима Голова | Альтруїзм |
| "Півтори природи людини"-08 | "Півтори природи людини"-09 | "Півтори природи людини"-10 |
На даний момент відеозапис цієї лекції відсутній. Головні думки цієї лекції розглядалися у відносно старому (2017 р.) виступі російською мовою: "Багаторівневий добір в ієрархічних системах: сценарії Невидимої Руки, Невидимої Ноги та Невидимої Голови".
C. Лем. «Едем» (1959). Фрагменти книги
Фінальна частина книги. Екіпаж космічного корабля, що складається з шести чоловік, які названі за їхніми професіями, в результаті аварії потрапив на планету Едем. Під час екскурсій по території, що оточує місце падіння, вони взаємодіяли з проявами цивілізації дивних істот, яких вони назвали «двотілами». Спочатку до кораблю прийшов один двотіл; спроби встановити з ним контакт привели до розуміння, що він, швидше за все, олігофрен, і не є носієм технологій цієї планети.
Екіпажу вдалося відновити корабель. Двотіли «виростили» навколо корабля захисну стіну, що мала його заблокувати. Люди за допомогою антиречовини зробили в цій стіні отвір, через який до них прийшов ще один двотіл, інтелектуал. Проходячи через отвір в стіні, цей гість сильно опромінився. З ним розмовляють, використовуючи «калькулятор» — комп'ютер.
Інші троє спали цілий день. Коли вони прокинулися, сутеніло. Вони пішли просто до бібліотеки. Вона була кошмарним видовищем. Столи, підлога, усі вільні крісла були завалені купами книг, атласів, відкритих альбомів, сотні покреслених листів валялися під ногами, упереміш з книгами лежали частини приладів, кольорові гравюри, консервні банки, тарілки, оптичні стекла, арифмометри, котушки, до стіни була дошка, з якої стікала вода, змішана з крейдяним пилом, товстий шар засохлого вапняного порошку покривав пальці, рукави, навіть коліна Фізика, Кібернетика та Лікаря. Вони сиділи навпроти двотіла, зарослі, з почервонілими очима, і пили каву з великих кухлів. Посеред бібліотеки там, де раніше стояв стіл, височіла скринька великого електронного калькулятора.
— Як справи? — спитав Координатор, зупинившись на порозі.
— Чудово. Ми вже узгодили тисячу шістсот понять, — відповів Кібернетик. <...>
— Що ви знаєте?
— Багато.
Заговорив Кібернетик:
— Він уже засвоїв багато наших символів — головним чином математичних. З теорією інформації, можна сказати, покінчено. Найгірше з його електричним письмом: без спеціального апарату ми не могли б цьому навчитися, а ми не маємо ні такого апарату, ні часу, щоб його зробити. Пам'ятаєте трубки у їхніх тілах? Це просто пристрій для письма! Коли двотіл з'являється на світ, йому одразу вставляють таку трубку — як у нас колись протикали дівчаткам вуха... По обидва боки великого тіла вони мають електричні органи. Тому корпус такий великий. Це як би мозок і одночасно плазмова батарея, яка передає заряди безпосередньо «каналу для письма». У нього канал закінчується проводками на комірі, але це по-різному. Писати вони, звісно, мають вчитися. Ця операція, що практикується вже тисячі років, є лише підготовчим кроком.
— Значить, він справді не каже? — спитав Хімік.
— Каже! Кашель, який ви чули, є мова. Одне покашлювання — це ціле речення, сказане з великою швидкістю. Ми записали кашель на плівку — він розкладається на спектр частот. <...>
— Що являє собою їхня наука?
— На наш погляд вона дивна, — сказав Фізик. Він підвівся з колін. — Не прибрати цього проклятого скрипу, — кинув він Кібернетику. — Величезні знання в галузі класичної фізики. Оптика, електрика, механіка у специфічному поєднанні з хімією — щось на зразок механохімії. Там вони цікаві досягнення. <...> Від цих вихідних позицій ми перейшли до теорії інформації. Але її вивчення у них поза спеціальними установами заборонено. Найгірше виглядає їхня атомістика, особливо ядерна хімія.
— Стривай, як це заборонено? — здивувався Інженер.
— Дуже просто, не можна проводити такі дослідження.
— Хто їх забороняє?
— Це складне питання, і ми ще мало що розуміємо, — втрутився Лікар. — Найгірше ми поки що орієнтуємось у їхній соціальній динаміці. <...>
— Хто керує суспільством? Хто на вершині — один індивід чи група? — спитав Координатор, потягнувшись до мікрофона.
Репродуктор затріщав, почулося протяжне гудіння, на пульті приладу кілька разів блимнув червоний покажчик.
— Так питати не можна, — поспішив пояснити Кібернетик. — «На вершині» в даному випадку — переносне значення слова і не має еквівалента у словнику калькулятора. Стривай, я спробую.
Він нахилився вперед:
— Як багато вас керує суспільством? Один? Декілька? Велике число?
Репродуктор швидко застрекотів.
Двутел покашляв, і репродуктор почав розмірено викидати:
— Один — кілька — багато — керування — невідоме. Невідомо, — повторив він.
— Як невідомо? Що це означає? — спитав здивований Координатор.
— Зараз з'ясуємо. Чи не відомо тобі чи не відомо нікому на планеті? — сказав Кібернетик у мікрофон.
Двутел відповів, і калькулятор викинув у репродуктор:
— Зв'язок — динамічний — подвійний. Відомо — одне — є. Відомо — інше — ні.
— Нічого не розумію! — Координатор дивився на решту. — А ви?
— Почекай, — сказав Кібернетик, вдивляючись у двотіла, який ще раз повільно наблизив обличчя до свого мікрофона і кашлянув кілька разів.
Калькулятор заговорив:
— Багато обертів планети — колись управління централізоване — розподілене. Пауза. Сто тринадцять обертів планети є. Пауза. Сто дванадцятий оборот планети — один двотіл — управління — смерть. Сто одинадцятий оборот планети — один двотіл — смерть. Пауза. Інший один — управління — смерть. Пауза. Один — один — смерть. Пауза. Потім один двотіл — управління — невідомо — хто. Невідомо, хто — управління. Пауза.
— Так, справді ребус, — сказав Координатор. — І що ви з цим робите?
— Зовсім не ребус, — відповів Кібернетик. — Він сказав, що до сто тринадцятого року, рахуючи від сьогоднішнього дня, вони мали центральний уряд із кількох індивідуумів. «Управління централізоване, розподілене». Потім настало правління одинаків; припускаю, щось на зразок монархії чи тиранії. У сто дванадцятому та сто одинадцятому роках — вони вважають від теперішнього моменту, зараз нульовий рік — сталися бурхливі палацові перевороти. Чотири володаря змінилися протягом двох років, їхнє правління закінчувалося смертю, звичайно, неприродною. Потім з'явився новий правитель — невідомо, хто він був. Знали, що існує, але невідомо, хто це.
— Як же це — анонімний володар? — здивувався Інженер.
— Очевидно. Постараємося дізнатися більше.
Він обернувся до мікрофону:
— Наразі відомо, що один індивід керує суспільством, але невідомо, хто це? Так? — спитав він.
Калькулятор невиразно захрипів, двотіл відкашлявся, ніби завагався, знову кілька разів кашлянув, і репродуктор відповів:
— Ні. Не так. Пауза. Шістдесят обертів планети — відомо, один двотіл — центральне управління. Пауза. Потім відомо — жоден. Пауза. Ніхто — центральне управління. Пауза.
— Тепер я не розумію, — зізнався Фізик.
Кібернетик сидів, нахилившись над приладом, згорбився, прикусив губу.
— Стривайте. Загальна інформація — немає центральної влади? Так? — спитав він у мікрофон. — А насправді є центральна влада. Так?
Калькулятор порозумівся з двотілом, видаючи скрипучі звуки. Люди чекали, нахилившись до репродуктора.
— Така правда. Так. Пауза. Хто інформація — є центральне управління — той — є — ні. Той, колись є, потім ні.
Вони мовчки перезирнулися.
— Хто каже, що є влада, сам перестає існувати. То він сказав? — напівголосно промовив Інженер.
Кібернетик повільно нахилив голову.
— Але ж це неможливо! — вигукнув Інженер. — У влади має бути якесь місцеперебування, воно має видавати розпорядження, закони, мають існувати її виконавчі органи, ієрархічно нижчі, військо — ми ж зустрічалися з їхніми озброєними...
Фізик поклав йому руку на плече. Інженер замовк. Двотіл продовжував кашляти. Зелене око калькулятора швидко затремтіло. Заговорив репродуктор:
— Інформація — подвійна. Пауза. Одна інформація хто — той є. Пауза. Інша інформація хтось — той колись є, потім ні. Пауза.
— Чи існує інформація, яка блокується? — Запитав у мікрофон Фізик. — Так? Хто ставить питання з цієї інформації — тому загрожує смерть. Так?
Знову з іншого боку приладу було чути скрип репродуктора і покашлювання двотіла.
— Ні. Не так. Пауза, — відповів калькулятор своїм байдужим голосом. Він розмірено відокремлював слова одне від одного. — Хтось колись є — потім ні — той не смерть. Пауза.
Усі зітхнули.
— Значить, не смерть? — вигукнув Інженер. — Запитай у нього, що відбувається з такими? — звернувся він до Кібернетика.
— Боюся, що цього не вдасться, — сказав Кібернетик, але Координатор та Інженер наполягали на цьому питанні, тоді він поступився: — Як хочете. Добре, але я не відповідаю за результат. — Він запитав мікрофон: — Яке майбутнє того, хто поширює блоковану інформацію?
Хриплий діалог калькулятора з двотілом, що нерухомо лежав, тривав досить довго. Нарешті репродуктор заговорив:
— Той, хто така інформація — інкорпорований — самоврядна група — невідома міра — ймовірність — дегенерація — межа. Пауза. Кумулятивний ефект — відсутність терміну — адаптація — така необхідність — боротьба — уповільнення сили — потенціал — відсутність терміна. Пауза. Кумулятивний ефект — відсутність терміну — адаптація — така необхідність — боротьба — уповільнення сили — потенціал — відсутність терміна. Пауза. Невелика кількість обертів планети — смерть. Пауза.
— Що він сказав? — одночасно повернулися до Кібернетика Хімік, Координатор та Інженер.
Той знизав плечима:
— Гадки не маю. Я ж вам казав, що цього не вдасться. Занадто складна проблема. Потрібно просуватися поступово. Здогадуюсь, що долі такого індивіда заздрити не варто. На нього чекає передчасна смерть, останнє речення було досить недвозначне, але який механізм всього цього процесу, я не знаю. Якісь самоврядні групи. Звичайно, щодо цього можна будувати гіпотези, але довільних комбінацій з мене, мабуть, вистачить. <...>
— Повернемось до справи, — сказав Координатор. — Якими є результати здійснення цього біологічного плану?
— Через нього на світ почали з'являтися особини безокі або з різною кількістю очей, не здатні до життя, понівечені, безносі, а також велика кількість психічно неповноцінних. <...> Очевидно, теорія, на яку вони спиралися, була неправильною. Протягом півтора десятка років з'явилися тисячі понівечених, деформованих мутантів — трагічні плоди цього експерименту вони пожинають ще й сьогодні.
— Від плану відмовилися?
— Ми навіть не питали про це, — зізнався Кібернетик.
Він обернувся до мікрофону:
— План біологічної реконструкції — чи є зараз? Яке його майбутнє?
Калькулятор, скриплячи, деякий час ніби сперечався з двотілом, який видав слабке покашлювання. <...>
— План є, ні. Пауза. Тепер план колись не був. Пауза. Тепер мутації, хвороба. Пауза. Інформація справжня — план був — тепер немає.
— Не вловив, — зізнався Інженер.
— Він каже, що зараз заперечується існування цього плану — ніби його взагалі ніколи не було, а мутації нібито є видом хвороби. Насправді план було здійснено, а потім його відкинули, не бажаючи визнати своєї поразки.
— Хто?
— Ця їхня нібито неіснуюча влада.
— Стривайте, — сказав Інженер, — як же це? З моменту, коли останній анонімний володар перестав існувати, запанувала як би епоха анархії, чи що? То хто ж проводив у життя цей план?
— Ти ж чув. Ніхто його не проводив — жодного плану не було. Так сьогодні твердять.
— Ну гаразд, але тоді, п'ятдесят чи скільки там років тому?
— Тоді твердили щось інше.
— Ні, це неможливо зрозуміти.
— Чому? Ти ж знаєш, що в нас на Землі існують деякі явища, про які не прийнято говорити у весь голос, хоча про них знають. Наприклад, навіть суто життєві взаємини неможливі без деякої дози вдавання. Те, що в нас не визначальне, другорядне, то в них головний чинник. <...>
— Заводів, похідних біологічного плану, число мале чи велике? Як багато? — спитав Кібернетик.
Двотел відкашлявся, і калькулятор майже відразу відповів:
— Невідомо. Заводи, мабуть, багато. Пауза. Інформація — жодних заводів.
— Це, однак, якесь суспільство... жахливе! — розлютився Інженер.
— Чому? Ти що, ніколи не чув про військову таємницю чи про щось таке?
— Яка енергія живить ці заводи? — обернувся Інженер до Кібернетика, але сказав це так близько до мікрофона, що калькулятор одразу переклав запитання.
Репродуктор хвилину погудів і продекламував:
— Неорган — термін відсутній — біо. Пауза. Ентропія — константа — біосистема. — Решта потонула в гудінні, що посилюється. На пульті спалахнув червоний вогник.
— Прогалини у словнику, — пояснив Кібернетик.
— Слухай, увімкнемо його полівалентно, — сказав йому Фізик.
— Навіщо? Щоб він почав балакати, як шизофренік?
— Може, вдасться більше зрозуміти.
— Про що мова? — спитав Лікар.
— Він хоче зменшити селективність калькулятора, — пояснив Кібернетик. — Коли спектр значень якогось слова є недостатньо чітким, калькулятор відповідає, що термін відсутній. Якщо я увімкну його полівалентно, він почне займатися контамінацією — створюватиме словесні гібриди, яких немає в жодній людській мові.
— У такий спосіб ми його краще зрозуміємо, — наполягав Фізик.
— Будь ласка. Можемо спробувати.
Кібернетик переключив штекери. Координатор глянув на двотіла, що лежав тепер із заплющеними очима. Лікар підійшов до гіганта, якийсь час оглядав його і, нічого не сказавши, повернувся на своє місце.
Координатор сказав у мікрофон:
— На півдні тут є долина. Там — великі будови, у будовах скелети, довкола — могили. Що це?
— Стривай, могили нічого не означають.
Кібернетик притягнув до себе гнучку стійку мікрофона.
— На півдні — архітектурна конструкція, поруч із нею — в отворах у ґрунті — мертві тіла. Мертві двотіли. Що це означає?
Цього разу калькулятор довше обмінювався шкрябаючими звуками з двотілом. Вони помітили, що вперше машина, здавалося, сама від себе питала про щось ще раз, нарешті звернений до них репродуктор монотонно повідомив:
— Двотіл — фізична робота ні. Пауза. Електричний орган — робота, так, але акселероінволюція — дегенерація — зловживання. Пауза. Південь — це екземпліфікація самоврядної прокрустики — пауза. Біосоціозамикання — антисмерть. Пауза. Громадська ізоляція — не сила, не примус. Пауза. Добровільність. Пауза. Мікроадаптація групи — центросамотяг — продукція — так, ні. Пауза.
— Ну що, одержав? — Кібернетик сердито глянув на Фізика. — «Центросамотяг», «антисмерть», «біосоціозамикання». Говорив я тобі! Будь ласка, тепер розшифровуй.
— Поступово розшифрую, — сказав Фізик. — Це має щось спільне із примусовими роботами.
— Неправильно. Він сказав «не сила, не примус», «добровільність».
— Ну, то спитаємо ще раз. — Фізик підтяг до себе мікрофон. — Незрозуміло, — сказав він. — Скажи дуже просто — що на півдні, в долині? Колонія? Група засуджених? Ізоляція? Виробництво? Хто виготовляє? Що? І навіщо? З якою метою?
Калькулятор знову порозумівся з двотілом — це тривало хвилин п'ять, — потім знову заговорив:
— Ізолімікрогрупа — добровільність — інтерзчеплення — примус — ні. Пауза. Кожен двотіл — протигра — ізоломікрогрупа. Пауза. Головна зв'язок — доцентровий самотяг. Пауза. Зв'язка — гненавість. Пауза. Хто вина — той кара. Пауза. Хто кара — той ізоломікрогрупа — добровільність. Пауза. Інтерзв'язки зворотні — поліндивідуальні — зчеплення — гнів — самуцілення. Пауза. Соціопсихоциркуляція — внутрішня антисмерть. Пауза.
— Зачекайте! — крикнув Кібернетик, бачачи, що решта безпорадно заворушилася. — Що це означає, «самуцілення»? Яка мета?
— Самоуцілення, — пробурчав калькулятор, який цього разу взагалі не звернувся до двотіла.
— А! Інстинкт самозбереження! — крикнув Фізик, а калькулятор поспішно пояснив:
— Інстинкт самозбереження. Так. Так.
— Ти хочеш сказати, що розумієш, про що він каже?! — Інженер зірвався з місця.
— Не знаю, чи правильно я розумію, але здогадуюсь — йдеться про якийсь різновид їхньої системи покарань. Очевидно, це деякі мікросуспільства, автономні групи, які, так би мовити, взаємно загнали один одного в куток.
— Як це? Без охорони? Без наглядачів?
— Так. Він прямо сказав, що ніякого примусу немає.
— Це неможливо.
— Ну чому ж? Уяви собі двох людей; один має сірники, інший — коробок. Вони можуть ненавидіти один одного, але вогонь запалять тільки разом. Гненавість — це гнів і ненависть або щось близьке. Тому кооперація у групі виникає завдяки зворотним зв'язкам, як у моєму прикладі, але, звичайно, це набагато складніше! Примус народжується якось саме собою — його створює внутрішнє становище групи.
— Ну гаразд, гаразд, але що вони там роблять? Що вони там роблять? Хто лежить у цих могилах? Навіщо?
— Ти чув, що сказав калькулятор? «Прокрустика». Очевидно, від прокрустового ложа.
— Дурниця! Звідки двотіл чув про Прокруста?!
— Калькулятор, а не двотіл. Він вишукує найближчі поняття відповідно до резонансу в семантичному спектрі! Там, у цих групах, ведеться виснажлива робота. Можливо, що вона не має жодної мети, жодного сенсу, він сказав «продукція — так, ні» — значить, щось роблять, повинні це робити, бо таке покарання.
— Чому маєш? Хто їх змушує, якщо там немає жодної охорони?
— Який ти впертий! Щодо продукції я, може, й помиляюся, але примус створює ситуація. Ти що, не чув про примусові ситуації? Скажімо, на кораблі, що тоне, варіантів порятунку, з яких ти можеш вибирати, дуже небагато — може, у них під ногами все життя палуба такого корабля?.. Оскільки фізична праця, особливо виснажлива, завдає їм шкоди, то тут відбувається якесь «біозамикання». Можливо, в зоні електричного органу.
— Він говорив «біосоціозамикання». Це має бути щось інше.
— Але щось таке. У групі існує зчеплення — взаємне тяжіння, тобто група приречена варитись у власному соку, ізольована від суспільства.
— Це дуже туманно. Що вони там таки роблять?
— Ну, чого ти від мене хочеш? Я знаю стільки ж, скільки ти. Адже непорозуміння і усунення значень накладаються одне на інше, не тільки з нашого боку, але так само між калькулятором і двотілом — з іншого! Можливо, вони мають спеціальну наукову дисципліну — «прокрустика», теорія динаміки таких груп! Вони заздалегідь планують тип дій, конфліктів та взаємних тяжінь у її сфері, функції розподілені так, щоб утворилася своєрідна рівновага, обмін, циркуляція гніву, ненависті, щоб ці почуття спаювали їх і одночасно щоб вони не могли порозумітися з кимось поза групою … <...>
— Він дуже втомився, — сказав Лікар. — Від сили ще одне-два питання. Більше не можна. Хто хоче їх поставити?
— Я, — сказав Координатор. — Звідки ти дізнався про нас? — кинув він у мікрофон.
— Інформація — метеорит — корабель, — відповів за хвилину калькулятор, обмінявшись кількома хрипкими звуками з двотілом. — Корабель — іншої планети — космічне випромінювання — дегенерація істот. Пауза. Несуть смерть. Пауза. Скляниста ізоляція з метою ліквідації. Пауза. Обсерваторія. Пауза. Гуркіт. Зробив — пеленгування — напрямок звуку — джерело гуркоту — фокус влучення — ракета. Пауза. Пішов уночі. Пауза. Чекав — Захисник відкрив ізоляцію. Увійшов — тут. Пауза.
— Оголосили, що впав корабель із якимись чудовиськами, так? — спитав Інженер.
— Так. Що ми дегенерували під впливом космічного випромінювання. І що вони мають намір замкнути нас, оточити цією скляною масою. Він за звуком запеленгував напрямок обстрілу, визначив ціль і таким чином знайшов нас.
— Чи не боявся чудовиськ? — кинув Координатор у мікрофон.
— Не боявся — це нічого не означає. Нині, яке там було слово? Ага, гненавість. Може, так переведе.
Кібернетик повторив питання дивним жаргоном калькулятора.
— Так, — одразу відповів репродуктор. — Так. Але — шанс — один — на мільйон — оборотів — планети.
— Це зрозуміло. Кожен із нас пішов би, — розуміючи, кивнув головою Фізик.
— Чи хочеш залишитися з нами? Ми вилікуємо тебе. Смерті не буде, — повільно сказав Лікар.
— Ні, — відповів репродуктор.
— Хочеш піти? Хочеш повернутись до своїх?
— Повернення — ні, — відповів репродуктор.
Люди переглянулись.
— Ти справді не помреш! Ми тебе справді вилікуємо! — вигукнув Лікар. — Скажи, що ти хочеш зробити, коли будеш здоровим?
Калькулятор заскрипів, двотіл відповів одним звуком, таким коротким, що він був ледве чутним.
— Нуль, — ніби вагаючись, сказав репродуктор.
І за мить додав, ніби невпевнений, що його правильно зрозуміли:
— Нуль. Нуль.
— Не хоче залишитись, повертатися — теж, — буркнув Хімік. — Може, він... марить?
Усі подивилися на двотіла. Його блідо-блакитні очі дивилися на них нерухомо. У тиші було чути його повільне глухе дихання.
— Досить, — сказав Лікар, підводячись. — Вийдіть усі. <...>
Коли люди встали і рушили до дверей, малий торс двотіла, що й досі підтримувався невидимою опорою, раптом зламався — його очі заплющились, голова безсило впала назад.
— Слухайте, ми весь час розпитували його, а чому він нас ні про що не спитав? — схаменувся в коридорі Інженер.
— Чому ж, до того й він питав, — відповів Кібернетик. — Про відносини, що панують на Землі, про нашу історію, про розвиток астронавтики — ще за якихось півгодини до вашого приходу він говорив значно більше.
— Мабуть, дуже ослаб.
— Мабуть. Він отримав велику дозу опромінення, подорож пустелею мала його здорово втомити, тим більше, що він досить старий. <...>
Позаду почулися кроки. З бібліотеки вийшов Лікар. Усі допитливо дивилися на нього.
— Спить, — сказав він. — Худо з ним. Коли ви вийшли, я вирішив... — Він не скінчив.
— Але ж ти розмовляв з ним?
— Розмовляв. Тобто... Розумієте, мені здалося, що це кінець... Я запитав його, чи можемо ми щось зробити для них. Для всіх.
— І що він сказав?
— Нуль, — повільно повторив Лікар, і всім здалося, що вони чують мертвий голос калькулятора. <...>
Інженер залишав шматки будівельного матеріалу остигати і хльостав анігілятором далі, вирубуючи у склепінні вікна, з яких стікали вогняні бурульки. <...> Інженер на відстані вимірював радіоактивність. Лічильники застережливо гули.
— Довелося б чекати щонайменше чотири доби, — сказав Координатор, — але ми пустимо туди Чорного та чистильників.
— Так, радіоактивність значна лише на поверхні. Достатньо буде сильного струменя піску під тиском. А уламки треба зібрати в одному місці та закопати.
— Можна завантажити їх у кормовий відстійник. — Координатор задумливо дивився на вишневий відсвіт палаючих руїн.
— Навіщо? — здивувався Інженер. — Нам це нічого не дасть, марний баласт.
— Я хотів би не залишати радіоактивних слідів... Вони не знають атомної енергії, і краще, щоб вони її не впізнали...
— Може, ти маєш рацію, — пробурчав Інженер. — Едем... — додав він за мить. — Ти знаєш, переді мною вимальовується картина... Після того, що розповів цей двотіл-астроном, вірніше... калькулятор... моторошна картина...
— Так, — повільно кивнув Координатор. — Якесь крайнє, послідовне зловживання теорією інформації. Виявляється, вона може бути інструментом тортур більш жахливих, ніж будь-які фізичні муки. Селекція, гальмування, блокування інформації — у такий спосіб справді можна культивувати геометрично точну, кошмарну прокрустику, як сказав калькулятор.
— Як ти гадаєш, вони... він це розуміє?
— Що означає розуміє? А... ти маєш на увазі, чи вважає він такий стан нормальним? Ну, у певному сенсі, мабуть, так. Адже нічого іншого він не знає. Хоча він посилається на їхню давню історію — тиранів, спочатку звичайних, потім анонімних, — отже, має масштаб для порівняння. Так, мабуть, якби йому не було з чим порівнювати, він не зумів би нам усе розповісти.
— Якщо апеляція до тиранії дає йому можливість згадати найкращі часи, то... дякую...
— А все-таки... Це певною мірою логічний шлях розвитку. Якийсь черговий тиран, мабуть, напав на думку, що особиста анонімність за існуючої системи управління буде вигіднішою. Суспільство, не маючи можливості сконцентрувати опір, спрямувати ворожі почуття на конкретну особу, стає певною мірою морально роззброєним.
— Ах, ти так розумієш? Безособовий тиран.
— Може, це хибна аналогія, але через деякий час, коли теоретичні основи цієї їхньої «прокрустики» склалися, хтось із його спадкоємців пішов ще далі, ліквідував — уявно, звісно, — навіть своє інкогніто, скасував самого себе, саму систему правління. Звісно, виключно у сфері понять, слів, публічних висловлювань...
— Але чому тут немає визвольних рухів? Цього я не можу збагнути! Навіть якщо вони карають незадоволених, укладаючи їх в автономні ізольовані групи, адже за відсутності будь-якої варти, нагляду, зовнішнього насильства можлива індивідуальна втеча і навіть організований опір.
— Щоб могла виникнути організація, маємо існувати засоби взаєморозуміння. <...> Зауваж, що певні явища у них, взагалі кажучи, не позбавлені назви чи зв'язків з іншими, а й назви та зв'язки, що видаються за справжні, — маски. Потворності, спричинені мутаціями, називаються епідемією якоїсь хвороби. Те саме, очевидно, відбувається і з усім іншим. Щоб підкорити світ, треба спочатку його назвати. Без знання, без зброї, без організації, відрізані від інших жителів планети, небагато вони можуть зробити.
— Так, — сказав Інженер, — але ця сцена на цвинтарі, цей рів під містом, мабуть, вказує на те, що порядок тут все ж таки не такий досконалий, як хотілося б цьому невідомому володарю. А як наш двотіл злякався скляної стіни, пам'ятаєш? Мабуть, не все йде гладко. <...>
— Ось ми вирішили стартувати, — казав Інженер, — адже ми могли б краще пізнати їхню мову. Зрозуміти, як діє ця їхня проклята влада, яка прикидається неіснуючою. І... дати їм зброю...
— Кому? Тим нещасним, схожим на нашого двотіла? Ти дав би йому до рук анігілятор?
— Ну, спочатку ми могли б самі...
— Знищити цю владу, га? — спокійно сказав Координатор. — Іншими словами, звільнити їх силою.
— Якщо іншого способу немає...
— По-перше, це не люди. Ти не повинен забувати, що зрештою завжди розмовляєш із калькулятором і що двотіла розумієш остільки, оскільки розуміє його сам калькулятор. По-друге, ніхто їм те, що є, не нав'язував. Принаймні ніхто з космосу. Вони самі...
— Розмірковуючи так, ти погоджуєшся на все. На все! — крикнув Інженер.
— А як ти хочеш, щоб я міркував? Хіба населення планети — це дитина, яка зайшла в глухий кут, звідки її можна вивести за ручку? Якби це було так просто, Боже мій! Звільнення почалося б з того, що нам довелося б вбивати, і чим лютішою була б боротьба, з тим меншим розбором ми б діяли, вбиваючи зрештою тільки для того, щоб відкрити собі шлях для відступу або дорогу для контратаки, вбиваючи всіх, хто стоїть перед Захисником <...>»